Людвіг ван Бетховен народився 1770 р. в м. Бонні, недалеко від французького кордону. Батько і дід його були придворними музикантами.

Маленький Людвіг рано виявив свої музичні здібності і батько почав заняття з ним з п’яти років, розраховуючи зробити свого сина, подібно до Моцарта, вундеркіндом і добути з цього матеріальну вигоду. Заняття проходили безладно. Батько Бетховена часто бував грубим, жорстоким, надмірно вимогливим. Він змушував хлопчика годинами грати одні й ті ж вправи. Іноді, приходячи додому пізно вночі нетверезим, він будив сина і садовив його за інструмент.

Мати Людвіга була добра і ласкава, але вона не могла належним чином вплинути на батька. Отже, дитинство Бетховена було важким і нерадісним.

Восьми років Бетховен почав виступати в концертах. Грав він на різних інструментах, пробував писати музику і добре імпровізував. Але систематична освіта, регулярні заняття почалися тільки з одинадцяти років, коли Людвіг уже сам працював при дворі на посаді помічника придворного органіста — музиканта, який супроводжує церковну службу на органі. Органістом був талановитий композитор Неефе, культурний музикант, який добре володів технікою писання музики, чудово знав музичну літературу. Неефе дуже полюбив свого учня і був для нього не тільки чудовим педагогом, але й наставником і другом. Саме Неефе порадив і допоміг Бетховену у 1787 р. поїхати до Відня для занять з Моцартом.

Моцарт, якому набридали відвідання численних вундеркіндів, зустрів Бетховена не особливо приязно. Але, почувши імпровізацію сімнадцятирічного юнака на задану тему, геніальний композитор звернувся до своїх знайомих, які були в сусідній кімнаті: «Зверніть увагу на цього юнака — в майбутньому весь світ заговорить про нього».

Бетховену не вдалося працювати з Моцартом, бо змушений був незабаром повернутися назад у Бонн через хворобу матері. Повернутися скоро у Відень Людвіг не зміг, тому що мати його померла і він змушений був взяти на себе піклування про сім’ю. Батько його був хворою людиною, нездатною прогодувати сім’ю, а два брати були ще малолітні.

Незважаючи на піклування про молодших братів і матеріальні труднощі, Бетховен в цей час багато працював, поповнюючи свою загальну і музичну освіту. Він слухав деякий час лекції з філософії в університеті, швидко пройнявся передовими ідеями того часу, пов’язаними з Французькою буржуазною революцією 1789 р., ознайомився з демократичними ідеями французьких просвітителів, і це заклало основу республіканським поглядам Бетховена, думкам про суспільну справедливість, про вільну людину, про боротьбу з тиранією.

У 1792 р., після смерті батька, Бетховен знов поїхав у Відень, де здобув славу і популярність блискучого виконавця та імпровізатора. Він став учителем музики в деяких домах віденських вельмож, і це дало йому кошти для життя.

У Бетховена було сильно розвинене почуття власної гідності, він гостро і хворобливо відчував принизливе становище придворного музиканта і тому часто бував різкий по відношенню до людей, які ображали його своїм чванством. Бетховен часто підкреслював, що мати талант значно важливіше і почесніше, ніж мати знатне походження. «Князів багато — Бетховен один», заявив він меценату князю Ліхновському. Ці погляди на суспільне становище музиканта виробились у Бетховена під впливом передових ідей того часу.

В ці роки Бетховен багато писав, виявляючи в своїй творчості уже повну зрілість. Особливо виділяються деякі фортепіанні сонати цього періоду, зокрема: № 8 — «Патетична», № 12 — соната з похоронним маршем, № 14 — «Місячна», дві перші симфонії і перші квартети.

Благополуччя Бетховена незабаром порушується важкою недугою. З 26 років Бетховен почав втрачати слух. Лікування не давало полегшення і в 1802 р. у Бетховена закрадається думка про самогубство. Але високе покликання музиканта-художника, любов до мистецтва, яке «повинно викрешувати вогонь з мужньої душі» і за допомогою якого він міг би «звертатися до мільйонів», змусили Бетховена перебороти почуття розпачу. У так званому «Гейлігенштадському заповіті», який він написав у той час своїм братам, він говорить: «…ще трохи — і я наклав би на себе руки, мене стримало тільки одне — мистецтво. Ах, мені здавалось неможливим покинути світ раніш, ніж я виконаю все, до чого я почував себе покликаним». В іншому листі до свого друга він писав: «…хочу схопити долю за горло».

Дальший період до 1814 р. був найпродуктивнішим у творчості Бетховена. Саме в цей період він пише найвизначніші твори, зокрема майже всі симфонії, починаючи з третьої, «Героїчної», пише увертюри «Егмонт», «Коріолан», оперу «Фіделіо», багато сонат, в тому числі сонату «Аппассіоната». Після закінчення наполеонівських воєн змінюється життя всієї Європи. Настає період політичної реакції. В Австрії встановлюється важкий меттерніхівський¹ режим. Ці події, до яких додалися важкі особисті переживання — смерть брата і хвороба, привели Бетховена до тяжкого душевного стану. В цей час він дуже мало писав.

У 1818 р. Бетховен відчув себе краще і з новим піднесенням віддався творчості, написавши цілий ряд великих творів, серед яких особливе місце займає 9-а симфонія з хором, «Урочиста меса»² і останні квартети та фортепіанні сонати.

За три роки до смерті Бетховена друзі організували концерт з його творів, в якому були виконані 9-а симфонія і уривки з «Урочистої меси». Успіх був величезний, але Бетховен не чув аплодисментів і захоплених вигуків публіки. Коли одна з співачок повернула його обличчям до публіки, він, побачивши загальне захоплення слухачів, від хвилювання знепритомнів. В той час Бетховен був уже зовсім глухий. Уже з 1815 р. під час розмови він вдавався до записів.

Останні роки життя Бетховена були періодом ще більш гнітючої політичної реакції, яка особливо різко виявилась у Відні. Бетховен часто відкрито висловлював свої республіканські, демократичні погляди, своє обурення тодішнім порядком, за що йому нерідко загрожував арешт.

Стан здоров’я Бетховена різко погіршився. У березні 1827 р. Бетховен помер.

Start typing and press Enter to search